Без цих слів, без блиску в очах я б все припинила

Я не говорю тобі майже нічого. Особистого. Відвертого. Ніжних слів.
Чому?


У відповідь на твої “Я люблю тебе”, “Я кохаю тебе!”, “Скучив”, “Мені добре з тобою” мовчу. Так, важливо було почути ці слова. Саме в цей час. Сьогодні. І в суботу. І минулого тижня…. І ще раніше. Важливо було прочитати їх між твоїми повідомленнями в месенджері.
Чому мовчу у відповідь? Чую. Але відповісти такими ж словами не можу. Поки.


Ми мало разом. Надто мало. Зараз серпень. Так, я почула від тебе все те, що мені було дуже важливо. Щоб продовжити спілкування, щоб знову йти на зустрічі та побачення.
Без цих слів, без блиску в твоїх очах, без повідомлень, дзвінків, твого хлилювання й ніжності…. Я б все давно припинила.


Зараз я мов заморожена крижинка. Шматок льоду. Вся холодна. Замерзла. Виснажена. Не скоро відтану.

“Я така знекровлена, як мрець. Розірвана, покусана.
Понищена.
Мені боляче думати….
Світанок. Ще один.
Знову зібратися докупи. Окремо мозок.
Десь далеко буде завтра. За кілька століть.

От чому така древня? Прожити тисячу років…
Але… Йти. Відірвані кінцівки.
Я волочу їх за собою. Вони вже не мої. В зубах тягну.
Одну за одною….
Але ж куди йти? Де мета?
Де край цьому безкінечному болю?!

Шматки шкіри…. Я покусана. То як сказ.
Смертельно.
Але страху нема. Є лише мета – дійти. Попри все.”

Не скоро зможу сказати комусь такі важливі слова.
Коли? Треба часу. Вогню. Тепла. Турботи.


Треба кави й вина. Квітів. Шоколаду. Романтики. Сюрпризів.
І тисячі-мільйони ніжних слів щодня. Дотоків. Поцілунків.
Хочу вечірніх прогулянок. Милуватись зірками, заходом сонця, пити сидр або сік. Їсти фрукти. Вкриватись пледом, кутатись в сведрик і ніжитись….. Зустрічати світанки. Разом. Цілуватись……..


А ще ти написав мені минулого тижня: “Переїдеш до мене? Я хочу, щоб ми жили разом”
Шок. Бо ми мало зустрічаємось. Лише три тижні, як ти зізнався мені, що любиш. Кохаєш. А тут таке. Я написала, що подумаю.
“Думай. Буду чекати. Я готовий чекати”
Якось так усе несподівано. Швидко.
Я довго не сприймала тебе, як партнера, хлопця, чоловіка. Ти був лише другом. Потенційним другом.

Спільні захоплення, інтереси, хобі, море знайомих та товаришів. Маленьке місто. Ми не раз перетинались в неті, на вулиці, на заходах та подіях. Ти мене фоткав не раз до того. Потім було перше знайомство. Понад два роки тому. А більш тісне спілкування десь з осені. Якось закрутилось все. Я не сприймала тебе, як людину, з якою можуть бути стосунки. Зовсім ні. Ніколи. Не мій тип. Взагалі. Ані зовні, ні характером.

А з весни зустрічі стали частішими. І я себе почала ловити на думці, що нам разом цікаво й добре. Тішилась, бо матиму друга. Нарешті хорошого друга. Шансів заволодіти моїм серцем ще до квітня в тебе не було. Чи то карантин, чи самотність, чи якась хімія…. Але поступово відчула симпатію, потяг, бажання потриматись за руки. Гнала це все від себе. Бо не мій ти варіант. Розуміла, що то мине.

“Нащо псувати хорошу дружбу невдалими стосунками?” – казала собі в думках.
А зараз ми разом. Вже чотири місяці. І я тану. Потрохи.

Автор фото: Дмитро Федорців

Джерело